Алекс — Юстасу

8

Іноді мені здається, що деякі люди живуть під девізом «цілком таємно». Особливо цим любить грішити моя улюблена мама, не знаю, чи це все ще совкове прагнення жити «як всі», то дотримання принципу «не жили заможно — не#уй починати».

Продаємо стару квартиру з тим розрахунком, щоб додати трохи і купити нову в іншому місті. Переговори на цю тему з мамою ведуться виключно по телефону з-за того, що живемо в різних містах.

Дзвоню, щоб дізнатися, як справи. На іншому кінці включається кнопка «великий конспіратор», і діалог виглядає приблизно так:

— Ну що, ти дивилася?

— Що саме?

— Ну те, про що ми говорили, — блін, мама, ми з тобою говорили про тисячі речей не далі як вчора, конкретніше!

— Я про наше діло, — а, мабуть, квартири.

— Так, на яку суму мені розраховувати?

І тут починається щось з чимось. Та скажи ти російською мовою цифру! Таке відчуття, що нас слухають не твої колеги, які і так знають всі у всіх подробицях, а ЦРУ як мінімум!

— Ну стільки, скільки обговорювалося тиждень тому, і ще приблизно чверть або третину від цього, — закипаю. Що це? Боязнь, що гроші вкрадуть? Вони лежать у банку. Не хочеш хвалитися перед колегами? Наше оголошення було у всіх газетах, і так весь місто в курсі за скільки продавалося житло!

Добре, небажання хвалитися наявністю великої суми грошей я можу якось зрозуміти. Але навіщо шифруватися в розмовах про покупку сумки за пару тисяч дерев’яних або звичайного велосипеда?

Так і спілкуємося: «Алекс — Юстасу».