Труться спиною ведмеді про земну вісь

14

Так вже вийшло, що я народилася на Крайній Півночі, але після закінчення школи переїхала жити в Україну. Я навіть не уявляла, наскільки захоплююче стежити за людьми, коли вони дізнаються про те, звідки я родом.

Перший по популярності питання: «А у вас там літо є?» Відповідь заготовлений заздалегідь: «Так, але в цей день я була на роботі».

Питання друге: «А ти хоч раз білого ведмедя (оленя, лося, Санта Клауса) бачила?» Звичайно, вони у нас тут по вулицях ходять. З балалайками.

Цікаве починається пізніше, коли я все-таки наважився розповісти, що північне сяйво — не міф, що взимку два місяці триває полярна ніч, а влітку — полярний день, що сніг може не танути кілька років. На це більшість людей реагує так, як ніби я дуже довго вигадувала, що б ще збрехати. Багато глумляться, запитують, чи справді ми, як ведмеді, узимку впадаємо в сплячку і чим ми займаємося цілий полярний день.

Апофеозом є реакція на спроби показати фото. Зазвичай відповідають:

— Це фотошоп!
На паперовому фото старої мильницею проставлена дата — щось близько 1998 року.

— З інтернету скачала.
А ось цей чоловік праворуч — це зовсім не мій чоловік, який зараз сидить поруч.

— А чо ти в куртці влітку? У вас там літні речі не продаються?
Ага, дата знімку — 2 червня. Погано видно замети на задньому плані?

Зізнаюся чесно, у мене давно відпало бажання говорити людям, що я не місцева. Лише деякі Екшн сно захоплено розглядають фотографії і мої розповіді про Північ. Спасибі вам, що ви є. А решту прошу хоча б з почуття пристойності тримати язик за зубами.