Суїцид в розстрочку

59

Мене задолбали трепетне ставлення в суспільстві до самогубців. Ні, не тим, які ріжуть вени і вішаються, а до тих, які вбивають себе більш повільно й методично.

Моя бабуся вийшла заміж за дідуся (прямо скажемо, не самого кращого з людей) в 25 років, що серед городян у першому поколінні вважалося в 50-х дуже пізнім заміжжям і одночасно великою удачею: все-таки в дівках не залишилася, вистачило мужика! Дідусь її все життя ні в що не ставив, пив, у відкриту зраджував — і далі повний перелік соціальних жахів. Вона все покірно зносила і померла в результаті, не доживши до сорока. Моя мама, її сестра і навіть інша моя бабуся про неї згадують виключно в стилі «Ніночка була святая!». Так, блін, роззуйте ви очі! Жінка все життя терпіла наплювацьке ставлення до себе і дітей, притому що квартира, де вони жили, була успадкована від її покійних батьків, а дід був гол як сокіл. Дочкам, яким теж діставалося від батька, говорила: «Нічого, нехай б’є, лише б не пішов». Лагідно посміхалася, коли вдома не було чого їсти, бо чоловік все пропив. Відрізала і продала свою розкішну косу, щоб йому було на що купити подарунок черговий крале. Робила нескінченні аборти, тому що оберігатися дід не бажав, від наслідків одного з абортів в підсумку і померла, залишивши двох молодших школярок на сімейного тирана. Так, сумно, що так склалося, так, дід справді був рідкісна сволота, але боже нас борони від такої святості!

Маминої шкільній подрузі лікарі поставили діагноз «діабет», але вона, за власними словами, вирішила не здаватися хвороби. Боротися воліла методом ігнору. Або взагалі нічого не робила, або, коли ставало гірше, пила трави. За три роки майже осліпла, покрилася виразками і ушкодилася розумом, в результаті померла від гангрени, зате жодного разу не прийняла жодного інсулінового препарату. На похороні всі говорили про те, як Алла боролася до останнього. Люди, ви з глузду з’їхали з глузду?! З яких пір боротьба до останнього з власним організмом — досягнення?

Моя сусідка, вона ж колишня однокласниця, з народження страждає комплексним захворюванням суглобів, у період загострень ледве ходить. Але як тільки загострення закінчується — потайки від лікаря (який навантажень дозволяє тільки комплекс лікувальної фізкультури, щадною суглоби) шкандибає в тренажерку «качати попу», тому що хоче фігуру, як на картинках. На питання, хто побачить накачану попу, якщо вона буде пересуватися в інвалідному візку (а до того все і йде, загострення вже відбуваються щомісяця, а раніше були раз на півроку), ображається. Поки, слава богу, жива, але не знаю, чи надовго.

Прикладів повільного самогубства навколо безліч (може, не всі такі яскраві). І якщо тих, хто покінчив з собою швидко, наковтавшись таблеток або стрибнувши з даху, частіше засуджують, то повільних самогубців чомусь регулярно шкодують. Ніби є різниця.