Важка спадщина соціалізму

29

Мабуть, я теж підтримаю авторів історій «Ні собі ні людям» і «У мене для вас подарунок, але я вам його не дам». Так, мене з дитинства вчили бути вдячними батькам і я їх дуже поважаю і люблю, але мене конкретно дратує нездоровий перекіс «на майбутнє». У моєму випадку це «Ось ми помремо і буде тобі світле майбутнє». Тобто, у розумінні батьків, щоб я жила добре, треба неодмінно скуштувати біль від втрати, а не жити щасливо тут і зараз.

Безсумнівно, батьки дали мені багато чого: їжу, виховання, житло, можливість навчання. Але, по ідеї, це те саме базове, що адекватний батько дає за замовчуванням. Чомусь в їх умах не визріла думка про те, що потрібно вкладати в себе, дітей і майно, щоб отримувати на старості років хороші плюшки і нести свою ідеологію сім’ї в наступні покоління. Зараз ви зрозумієте про що я.

Напевно, нам дуже пощастило більшу частину життя прожити в Радянському Союзі, так як нам дісталася трикімнатна квартира, присадибну ділянку і гараж для «копійки». Своїм майном треба обов’язково займатися і вкладати в нього так само, як і в себе, в іншому випадку, в майбутньому це буде просто купа нерухомого мотлоху, як це і сталося у нас.

У квартирі не було ремонту рівно з моменту її придбання, наклеєні один на одного нові шпалери не в рахунок. Запропонувавши допомогти матеріально батькам з ремонтом, у відповідь я почула тільки одне «Ось ми помремо і роби з цією квартирою, що хочеш». Ні, мама, чисто з меркантильної точки зору, до того моменту, як вас не стане, ця квартира буде настільки поганому стані, що її можна буде здавати лише бригаді таджицьких робітників. Адже навіть зараз, за моїми підрахунками, щоб зробити цю квартиру придатною для житла, потрібно вкласти кілька мільйонів. Якщо ви звикли жити з цвіллю на трубах і стінах, з іскристими розетками і проржавілими трубами, то це не значить, що подібне є нормальним.

Друге питання виникло з квартирою, коли я вже давно з’їхала і попросила розміняти нашу троячку на двушку батькам і однушку мені, щоб не брати іпотеку. Природно, з допомогою батьків у ремонті квартири за мій рахунок. Так, я розумію, що це вони отримали квартиру, хоча я на частину цієї квартири маю таке ж право. Але, як і раніше, мені було сказано «ось ми помремо…» і мені довелося покласти пристойну кількість років і здоров’я на придбання власної житлоплощі. Природно, на цей час я випала з усіх відпусток та допомоги батькам, які попутно докоряли мене за те, що я, безсердечна, їх кинула. Ага, кинула, щоб вижити і придбати свій кут.

З присадибною ділянкою все так само сумно, як і з квартирою. Кривий ділянку з іржавими теплицями і гнилий хатинкою-господарчим блоком. На цій ділянці не можна відпочивати, там немає місця квітам і немає місця для ночівлі на природі. Батьки гнуть свої спини заради мішка картоплі, який я готова їм купувати хоч кожен місяць, без можливості перепочити в тіні або обмитися після трудового дня. Мною не раз було висунуто пропозицію поступово облагороджувати ділянка для відпочинку та подальшого житла влітку для батьків. Була пропозиція продати гараж за дуже вигідною пропозицією, так як машини давно вже немає, а сам гараж починає нагадувати пам’ятник моєї юності з гниючими ганчірками і постійно затопленої оглядовою ямою. Але і тут я зіткнулася з залізної фрази про смерть і моє світле майбутнє. На даний момент доводиться допомагати батькам і вкладати дуже багато грошей і сил тільки на те, щоб чортів гараж не перетворився в басейн, а ділянка давав це чортів мішок дрібної несмачною картоплі. Продати? Відремонтувати? Зробити придатним для людського користування? Ні! Тільки після смерті батьків.

Ми ніколи не були бідними, однак всі зароблені гроші спускалися на захоплення батька, на поїздки і на допомогу родичам, які зараз живуть розкошуючи і ніколи не думали підтримати нас в обратку.

Закінчити хочеться на те, що тепер моя мама страждає щосили через відсутність чоловіка у мене і онуків у неї. А я продовжую витрачати весь свій час на роботу, щоб утримувати себе і батьків і з жахливому чекаю того самого «чарівного» дня, коли всі помруть і, на думку мами, я заживу ого-го з радянським мотлохом, безпросвітними боргами і гіркотою своєї втрати. Так, я досягла всього сама і маю можливість забезпечувати батьків, але до чого ця безпросвітна кабала, якщо б можна було відбудувати комфортний будинок на дачі для батьків, здавати їх квартиру в якості забезпечення, не втягувати мене в іпотеку і борги і няньчити по вихідним своїх довгоочікуваних онуків?