Бог терпів, мені не велів

568

Мене задовбали так звані «хронічні жертви» і їхні адвокати. Дозвольте відрекомендуватися: дитина, яка виросла в сім’ї з жінкою-жертвою.

Все моє свідоме (і, швидше за все, несвідомо теж) життя батько тижнями пропадав з сім’ї, а коли повертався — час його відсутності здавалося нам раєм. Алкогольні вечірки з друзями, скандали із застосуванням сили та інші радості щасливого сімейного життя. Але при цьому навіть одна думка про те, щоб прибрати з нашого життя цієї людини, здавалася матері блюзнірською: дітям потрібен батько, так і як так взагалі, без мужика в сім’ї? А коли ставало все настільки погано, що позбутися цієї думки ставало неможливо, на сцену виходили численні родинні і не дуже тітоньки з піснями «як же так, розлучення поставить на тобі хрест» і «ти все правильно робиш, потрібно зберігати сім’ю». І добра, турботлива мати і дружина знову давала главі сімейства грошей на поквасить і вимагала від діточок вибачитися перед батюшкою… ну, що він там захотів, щоб перед ним вибачилися.

Я вже два роки живу окремо, змінила номер телефону, послала всіх тіточок, які насідали з вимогами шанувати сім’ю, в пішу еротичну. Скоро моєму братові 18, і він переїде спочатку до мене, а потім знайде собі житло. А матуся-жертва залишиться там. Одна, наодинці з цим. Та ні, ми не будемо цікавитися, як у них справи, нам з братом взагалі наплювати на це. Ми сповна наїлися ролі жертв, якими нас зробили без нашої згоди. А усім, у кого в грудях заклекотить гнів, хочу побажати, щоб в наступному житті вони самі народилися в сім’ї, і кожен вечір якась чергова добра співчуваюча жінка говорила: «Нічого, Бог терпів і нам велів».