Раптом пізно ввечері під’їжджає Попудренка. Наказує заставу зняти і негайно йти в табір.
«Як же так? — думаю я. — Ще вдень тут йшов бій! А ми обнажим місце, куди тільки що потикався супротивник!»
Я рішуче нічого не розумів: положення-те день у день ставало серйозніше? Новини одна гірша за іншу… І в такій обстановці зняти заставу?
Дисципліна або життя!
Стою з групою товаришів на заставі. До зміни ще далеко. Раптом пізно ввечері під’їжджає Попудренка. Наказує заставу зняти і негайно йти в табір.
«Як же так? — думаю я. — Ще вдень тут йшов бій! А ми обнажим місце, куди тільки що потикався супротивник!»
Я рішуче нічого не розумів: положення-те день у день ставало серйозніше? Новини один гірше іншого. Фашисти підпалили село Жуклю, знищили Рейментаровку, зайняли Савенки. Обстрілюють ліс артилерією. Явно готуються завдати загону нищівного удару. І в такій обстановці зняти заставу? Розуму незбагненно. Я йшов у табір, розмірковуючи про те, що б це означало. Може бути, загін піде на інше місце? Але ніякої підготовки до догляду не було видно. Навпаки — серед партизан подейкували, що кинути серед зими добре знайомий ліс, бази, упорядкований табір — згубне справу. Бійці готувалися до зустрічі з противником; вони вважали, що при чисельності в п’ятсот чоловік загін цілком може відбити штурм ворога. І я думав так само. А тому йшов в табір в повному подиві.
А табори-то вже ні! Неживим стоять наші затишні землянки. Багаття затоптані. Коні запряжені. Вантажі покладені. І голова великої колони вже виступила вперед.
Так, мимоволі згадаєш, як у Добрянському загоні думали йти: сперечалися, шуміли, обговорювали — весь табір гудів. А тут — самі партизани не помітили ніякої підготовки до переміни місця.
І ось ніч пройшла в дорозі, а рано-вранці двадцять третього грудня ми зупинилися на короткий привал серед лісу. Ледь світало. «Наш» ліс залишився далеко позаду — ми пройшли не менше сорока кілометрів. Пора було трохи відпочити.
Коней не распрягали, тільки підкинули їм трохи сіна, а самі, щоб не замерзнути, пританцьовували і на ходу підкріплювалися сухарями.
Члени обкому і командири всілися під великою волохатою ялиною, щось весело обговорювали і сміялися. Нам причина такого їх радісного настрою була невідома. Багато бійців якраз були не в дусі, доводили, що пішли з насидженого місця даремно і не бачити нам тепер впорядкованого житла як своїх вух.
Раптом тишу зимового лісу порушили гучні залпи артилерійських знарядь. І через кілька хвилин ми зрозуміли, що сталося це раннє морозний ранок: німці пішли на штурм табору обласного загону!
Під волохатою ялиною, де розмістився обком, стало ще веселіше. Начальник штабу Рванов тикав пальцем у свої години і з запалом говорив щось.
Тим часом артпідготовка тривала. Напевно, через півгодини карателі підуть завойовувати залишений нами ліс.
Мені, як і всім, було радісно усвідомлювати, з-під якої небезпеки нас вивів точний розрахунок командування. Але було і сумно: якби наші добрянські порядки не були такими сімейними, якби було менше розмов про відхід, а замість них зробили б такий же хороший, чітко організований ривок. Якби!.. І чим ясніше ставала удача сьогоднішнього рейду, тим болючіше було згадувати про два останні дні життя нашого маленького загону. «От, — думав я, — серйозний урок партизанської тактики. Ціна йому дорога, жорстока. Відчувають зараз те ж, що і я, мої товариші добрянцы?» Мені захотілося цю ж хвилину знайти Тимошенко, Митрофанова або Марію і поговорити про це. Але вони були в інших групах, а колона вже рушила в дорогу. І поки ми їхали, я сам намагався осмислити минуле і сьогодення.
Р. Артозеев «Партизанська бувальщина»
