Пенсіонери не те щоб задовбали, але іноді викликають подив.
Дзвоню бабусі, та в сльозах. Виявляється, «дідові пенсію додали, а мені ні». І справа не в грошах — діти допомагають, — а в принципі! «Ну шо це таке, всю жісь працювала, була шанованою людиною, а тепер хоч би на десятку додали!»
Чому розмір пенсії — це мірило успішності усього життя для тих, хто вийде на пенсію?! Ти все життя працювала, останні роки керівником містоутворюючого підприємства; об’їздила весь колишній Союз; грамоти, повагу, все таке. У тебе діти й онуки, все далеко не бомжі, живеш — не сумуєш. Ну, здоров’я підкачало, тому з дому майже не виходиш, але це вік. І що ж, вважати еталоном успішності кількість доданих десяток»?!
Викликає здивування, щоб не сказати гірше, страждання з приводу нинішніх, «не тих» часів. Озлобленість, образа… Питається, чим тобі наш час гірше голою-босою юності, голодного дитинства і дефіциту, талонів на продукти і мило? На столі їжі, слава генної інженерії, гора. Чи відра з вугіллям краще парового опалення? Або ходити пішки за 20 км в день по бруду миліше поїздок на таксі?
Радують бесіди про молодь, яку «у школі вже нічому не вчать», — при тому, що останній молоддю, з якої ти спілкувалася, були твої онуки років п’ять-десять тому. «Думаєш, я нічого не знаю?! Я по телевізору бачу!» — це моє спростування історії про студентів, перерезающих глотки перекірливим викладачам.
Та вбереже мене життя від страждань з приводу того, що в сусіда пенсія на два рубля більше і немає виразки! Так збережуть мене боги від сліз і соплів з приводу жорстокості цього світу! Так разрази мене грім, якщо я своїй внучці на її репліку про те, що все у неї добре, відповім: «Так, я знаю, як тобі добре… Що зараз з таким життям може бути хорошого?!»
