Герой Володимир Пруссаків: «Мене ховали тричі»

149


На плечах 95-річного Володимира Пруссакова кітель вагою 11 кілограмів — п’ять орденів і 58 медалей. А за плечима — голод 30-х, Велика Вітчизняна війна і любов на все життя.
Володимир Леонідович Пруссаків за бойові заслуги нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна», «За взяття Кенігсберга». Змінив багато професій: викладав у військовому училищі, керував штабом полку внутрішніх військ МВС, працював на керівних посадах на швейній фабриці і живе в Північній Осетії.
«Люди тільки почали відчувати свободу»
— Я жив у дуже важких умовах, сім’я велика, росли в голоді. Доводилося і вчитися, і працювати. У дев’ятому класі пішов на залізну дорогу нарядчиком паровозних бригад і кочегаром паровозного депо. Тоді всім жилося скрутно, але люди тільки почали відчувати свободу, не було кріпосного права, господарів більше не було, лише один — країна Рад. Все, що потрібно для щасливого життя.
Батько — коваль, грамоти не знав, а от мати — освічена жінка. Її батьки служили у поміщиків у Польщі. Господар вирішив одній дитині з сім’ї дати освіту — це була моя мати. Вона вчилася в гімназії. Почалася Перша світова війна, поміщик втік у Росію, і забрав мого діда-конюха, і його сім’ю. До Бреста дісталися на конях, потім — на товарному поїзді до Уралу. Потрапили в село, де жив мій батько, коваль в шостому поколінні. Мати і батько люблять один одного і в 1918 році одружилися. Батьки обидва служили в Червоній Гвардії, а потім — у Червоній Армії, брали участь у розгромі Колчака.
Після війни батьки їхали назад на Урал, але в Петропавловську (місто на півночі Казахстану, тоді — в Омській області РРФСР.) на пероні зустріли земляка, який попередив: на Уралі страшний голод. У батьків до того часу на руках було двоє дітей. Куди їхати, ніхто не знав. По щасливою випадковості по ешелону ходили місцеві переселенці з України, шукали коваля. Так сім’я потрапила в село Багатобарвне, де в червні 1923 року я і народився.
Герой Владимир Пруссаков: «Меня хоронили трижды» война и мир
Станція Петропавловськ. Фотооткрытка початку XX століття
Неймовірне щастя
— Пам’ятаю себе з трьох років. Батько багато працював, мати очолювала жінрада, з ранку до вечора виконуючи громадську роботу. Виховували нас в строгості, в родині було семеро дітей: старші дивилися за молодшими — це святий обов’язок. До того ж треба було добре вчитись, і я старався. У школі діяло багато гуртків: драматичний, хореографічний, стрілецький, макетостроение. Скрізь хотілося встигнути. Я здав норми на всі оборонні значки, відмінно ходив на лижах. Усе це придалося мені потім на війні.
З дитинства добре запам’ятав відчуття неймовірного щастя — коли батько купив нам велосипед. У селі мало хто міг похвалитися тоді «залізним конем». Нам заздрили всі діти, які атакували проханнями навчити кататися. Але радість виявилася недовгою, на наступний рік велосипед вкрали. Ще через рік я знайшов його у сусідньому селі. Велосипед украв начальник пожежної охорони району, який жив у нас на квартирі. Але життя йшло своєю чергою, ми росли, зростала й потреба нас одягнути, взути. Батько продав будинок і придбав поменше, а на останні гроші купив велосипед, патефон, сякий-такий одяг.
Страшна зима 33-го
Герой Владимир Пруссаков: «Меня хоронили трижды» война и мир
— Добре пам’ятаю страшну зиму 1933 року. Батько працював на машинно-тракторній станції в двадцяти кілометрах від будинку. Мати була вагітна черговим дитиною, але трапилась біда: батька посадили у в’язницю, постраждав від чийогось наговору. Залишившись без чоловіка з чотирма дітьми на руках, мама побоялася, що не зможе нас прогодувати, і вирішила позбутися дитини. Під час аборту їй занесли інфекцію, почалося зараження крові. Нам здавалося, що ці десять місяців, поки мама була в лікарні між життям і смертю, тяглися нескінченно. Ми залишилися одні. Старшому — дванадцять років, молодшому шість. Ні близьких, ні рідних. Як вижили, не знаю.
На дворі була сувора сибірська зима з сорокаградусными морозами. Будинок не опалювався, стояв жахливий холод, в кімнатах не більше шести градусів. Ми зібрали всі перини, одяг, всі лахи, які були, затягли на російську піч і так прожили практично всю зиму. В наших місцях в той час був страшний голод, люди в прямому сенсі слова опухали і вмирали голодною смертю. Брат познайомився з казахами-кочівниками, яких держава збирала для осілості в колгоспи, вони ділилися з нами пайком — по одному печінкою на дитину в день.
Доводилося жебрати. Ходили в інші села за 11-12 кілометрів, випрошували залишки хліба, очистки від картоплі, висівки, знаходили в смітнику у їдальні очищення від овочів. Все це мили, зривали з дахів сусідніх будинків солому і варили собі юшку. Цим і жили, поки в квітні мати не привезли з лікарні додому. А в грудні 1935-го звільнили батька. Виправдали.
«Не їли, не пили, не спали»
Герой Владимир Пруссаков: «Меня хоронили трижды» война и мир
— Німці напали за три дні до мого 18-річчя. Я йшов на зміну і почув по радіо оголошення про війну. Пам’ятаю, як молодь збиралася зграйками, всі обговорювали тільки одне: як потрапити на фронт. Звичайно, я рвався теж, але на залізничників наклали бронь, і шлях в Червону Армію був закритий. Однак знайшлася лазівка. Випадково дізнався, що, якщо піти далі вчитися в десятий клас або вступити до вузу, можна написати заяву на звільнення, піти з залізниці. Пішов вчитися в 10-й. І буквально через тиждень 17 чоловік з класу направили у кулеметно-мінометного училища в Ташкент, в тому числі мене. Навчання тільки починалася, а німці вже прорвалися під Москву…
Багато страшних боїв в пам’яті, але, мабуть, найважчий — Курська битва. Бої починалися з світанком, закінчувалися вночі, землю навколо на кілометри немов переорали, ніде травинки не залишилося, одні окопи. З воронки у воронку перебегаешь, знаєш: в одну яму снаряд двічі не потрапляє. А свідомість каламутне, як п’яні, тому що не їли, не пили, не спали. Дихати нічим, відірвеш сорочку, помочишь, дихаєш через неї, щоб не потрапляли в легені пил і земля. Ми сонця не бачили, тільки диск червоний — дим, кіптява. І так сім днів. Втрати були величезні, але в мене навіть ком землі за весь цей час не потрапив, не те що осколок або куля.
За роки війни були сотні епізодів, і кожен був важким випробуванням, міг обірвати моє життя. Увійшли в Білорусію, форсували річку Проня, залишалося 40 км до Дніпра, після якого ми повинні були вирушити на Мінськ. Німці окопалися на позиціях, кілька місяців міцно тримаючи оборону. Нарешті, ми почали готувати наступ на село Півники. Два дні тривав бій, противник бомбив з ранку до непроглядній темряви, наші підрозділи втрачали людей. Вранці третього дня офіцери вивели бійців на узлісся, щоб позначити цілі і орієнтири для наступного настання. Німці помітили відблиск оптики біноклів і вдарили з мінометних снарядів. Мене контузило, але займатися здоров’ям було колись, німці висунули 16 танків, вони розстріляли танковим вогнем всю нашу піхоту. На мені було командування протитанкової ротою. Начальство вирішило «кинути» мою роту в траншеї. В тому бою ми знищили 14 танків, врятували роту від оточення. За цей бій я був представлений до ордена Червоної зірки і отримав чергове звання — старший лейтенант.
«Війна не закінчилася за цей день»
Герой Владимир Пруссаков: «Меня хоронили трижды» война и мир
— Страшно, звичайно, було. Такі молоденькі потрапили в саме пекло війни. Ось моя внучка закінчила одинадцять класів, дитина практично, що вона бачила в цьому житті, що знає?
Перед кожним боєм переживаєш страшно, в бій пішов — і миттю забув про все. Тільки й думаєш, швидше б він закінчився. На фронті все мріяли лише про одне — вижити. Три похоронки прийшли до мене додому за війну. Тричі рідні мене ховали, а в мене всю війну було одне стійке передчуття: не вб’ють, повернуся додому живим. Так і сталося.
Перемогу зустрів у Берліні. Це був незабутній день! Невимовна радість, що залишилися живі, вистояли! 9 травня святкові столи були розставлені по всіх вулицях: генерали, офіцери, рядові — всі обіймалися, цілувалися, не соромлячись одне одного, плакали. Стріляли в повітря так, що весь Берлін тремтів.
А знову потрапив я до Берліна в серпні — тепер вже на підготовку до параду союзних військ, він відбувся 7 вересня 1945 року. Наші війська, американські, англійські, батальйон де Голля. Колони військ маршем рухалися повз глядачів, видовище було таке — дух захоплювало. Таким я запам’ятав завершення війни.
Тільки війна для мене не закінчилася і донині. Інший раз таке присниться… Що фашисти десь затиснули, вирватися не можу, відчуваю все, як наяву, і розумію: треба обов’язково відбитися. Стільки років вже минуло, а війна все переслідує. Але все одно відчуваю себе щасливим. Я переконаний комуніст з 1943 року. І вважаю, що покоління радянських людей найщасливіший з усіх, що жили на землі.
Любов за наполяганням
Герой Владимир Пруссаков: «Меня хоронили трижды» война и мир
— З дружиною познайомився, коли служив в Іваново, сусідка все вмовляла познайомитися з прекрасною дівчиною Томою. Хоча в той час зовсім не до кохання було, але вона наполягла. І правильно зробила. Тамара виявилася прекрасною людиною, так я знайшов свою долю. Весілля зіграли скромне — зібралося кілька офіцерів, ось і вся весілля. Потім я поїхав у відрядження, вона залишилася жити з батьками, а коли повернувся, відправили в Ригу з обов’язку служби, і ми поїхали. 56 років прожили разом. За ці роки між нами не було жодного гучного розмови. За професією Тамара лікар-біохімік, 44 роки життя присвятила улюбленій справі. Тиха, дуже спокійна, ніколи нікого не засуджувала. Її не стало 13 років тому. Я не один, у мене діти, онуки, правнуки, але Тамари дуже не вистачає. Вона була моїм головним орієнтиром у житті, навчила цінувати добрі людські стосунки, безкорисливу дружбу, відданість.
Я багато вчився в своєму житті, крім військового інституту закінчив педагогічний інститут заочно, після здобув економічну освіту, а в 54 роки — ще й історичну освіту. Багато читав. Пристрасно люблю Пушкіна, багато поеми знаю напам’ять, схиляюся перед творчістю Коста Хетагурова — найбільший був поет. Сам написав невелику книгу про своє життя «Юність, обпалена війною». 12 років писав її стоячи: після операції не міг сидіти. А ось зараз можу сидіти, та пам’ять не така гостра.
Мілена Сабанова