Я — один з тих злощасних суб’єктів, які в двадцять з лишком років живуть з батьками і по роду діяльності та розміру зарплати не здатні знімати квартиру, при цьому повністю забезпечуючи себе. Тобто, сплачуючи лише невелику квартплату, я себе утримувати можу, а от знімати квартиру — це вже доведеться то жити впроголодь, то крім роботи взагалі нікуди не ходити.
Так от, дуже часто мені кажуть про мою несамостійності. Мовляв, шкарпетки тобі по поличках мама розкладає, готує тобі мама і так далі. Мені й самому раніше так здавалося, поки до мене не Екшн шло: я живу серед речей, які… як би не мої. Наприклад, якщо мені прийде в голову шалена ідея покласти штани на певну полку, на наступний день вони опиняться на інший. Або взагалі в іншому шафі. «Ти неправильно поклав штани, не на своє місце».
Продукти в магазині я купую за списком. Розставляю їх, зрозуміло, не я — це ж дуже відповідальна справа, — тому в підсумку я поняття не маю, що цукор — в банці з-під кави, на якій написано «Сіль». Як тільки я намагаюся щось собі приготувати, я гублюся і не можу знайти все, що потрібно. Частіше всього того, що хотілося б приготувати мені, просто не було і не повинно було бути в списку покупок. Крім того, при спробі щось приготувати самостійно мені кажуть: «Але ж рис! Невже він несмачний, що ти готуєш сам?»
Якщо залишиш заварений чай, щоб попити ввечері — його можу вилити. Або випити. Якщо залишити на столі в своїй кімнаті чашку — її приберуть, помиють, а потім почнуть дорікати, що я не мою чашки. Ну, втомився, буває. Коли відпочину — піду і вимию. Якщо залишити на столі запальничку — будуть дорікати, що я курю, як підлітка, хоча це, по-моєму, вже років п’ять як всім відомо.
Не хочеться, звичайно, говорити: «Задовбали». Батьки — чудові люди, і спасибі їм, що вони нас ростили і годували. Але в якийсь момент їх треба починати любити на відстані.
