Вибачте, але сил більше немає терпіти. Я роблю ксерокопії. Вже звикла до різних видів прояви маразму, на бабусь більше не серджуся, розумію. Але вчора…
Заходить бабуся з тих, що дуже маленького зросту, та ще й ходять скорчившись навпіл, ста років на вигляд. Передчуваю довгу і нудну розмову. Бабуся мовчки кладе паспорт на стіл.
«Які сторінки вам робити?» У відповідь тиша і поблажливий погляд.
«Які сторінки вам робити?» — запитую я вже голосніше. Може, погано чує бабуся? Знову тиша, і вже трохи здивований погляд.
«Які сторінки вам робити?» — вже майже переходжу на крик. Тоном бесіди з розумово неповноцінною дитиною бабуся мовить: «Паспорт…»
В голові майнула: «Ну, п@#$єц». Відкриваю розворот з фотографією, питаю: «Цю сторінку робити?» — «Паспорт…»
Відкриваю сторінки з пропискою. «Цю робити?» Бабуся піднімає на мене свій погляд і каже: «Дитино, така молода, а вже так погано з головою — це ж адресу!»
Треба буде попросити начальника видавати молоко за шкідливість.
