Поки горить сірник…

150


Хлопці грали у дворі. Їх крики наповнили весь двір і досягали протилежного боку будівлі. Василь Андрійович з 4 під’їзду вивів на прогулянку свою таксу. Біля гаражів, в кінці двору, вовтузився зі своєю «копійкою» дядя Коля, періодично забігаючи в гараж. В одній руці у нього був інструмент, в іншій сигарета. Баба Маша з першого поверху поливала свої квіти на підвіконні й осудливо дивилася на шумевших. Словом, це було те саме час після обіду і перед вечерею, коли кожен поважаючий себе дитина перебувала на вулиці.
Вони грали у волейбол.
— Лови!
— На!
— Давай, Ганно!
Аня ніяково відкинула руки і присіла навпочіпки. М’яч зі свистом полетів за гаражі. В тиші пролунав стук про залізний дах. Хлопці схрестили погляди на винуватиці.
— Ну, Аня! Знову ти не впіймала!
Дівчинка зморщила ніс і запхикала.
— Іди за м’ячем тепер!
Аня заревіла.
Олег і Діма багатозначно перезирнулися.
— Ну все, — сказав Олег.
— Не побіжить, — продовжив Діма.
Вова зітхнув і кинувся бігти. Він не хотів, щоб пауза затягувалася – грати було цікаво. Анька завжди так – як завинила, так відразу ревіти. Адже і працює кожен раз!
Щебінка біля гаражів боляче тиснула через сандалі. Вова зменшив хід. Де ж м’яч? Напевно, за найдальшим гаражем. Ну і запульнула Анька! Ні, наступного разу треба змусити її втекти, вже набридла…
За гаражем хтось стояв.
Чоловік у картатій сорочці з довгими рукавами і красивими (напевно, дорогими) годинами. А ще у нього були чорні черевики – у таких-то не боляче ходити по щебінці!
Але, що найцікавіше, людина зовсім не звернув уваги на хлопчика. В руці він тримав сірник і заворожено дивився на неї.
Вова зупинився в нерішучості. Він прекрасно знав, що сірники дітям – не іграшка. Але ж дядько дорослий, а значить – йому можна.
Він підійшов ближче.
— Здрастуйте, а ви…
І тут осікся. Він часто дивився, як бабуся запалює плиту. Чиркала сірником по смужці сірки, підносила до пальника. Сірник швидко спалахувала і так само швидко прогорала.
Але тут… Сірник незнайомця горіла дуже довго. Може, хвилину, поки на неї дивився Вова. А може, і довше, адже він тільки що підійшов.
Він мовчки дивився на полум’я. Воно притягувало його погляд.
Може, це імпортні сірники?
Нарешті, дядько підняв очі. Його губи розтяглися в усмішці. У куточках очей зібралися зморшки.
— Здрастуй, хлопчик!
— Здрастуйте, дядьку! – надто бадьоро почав Вова. – А я м’ячик шукаю!
— М’ячик? А, так він напевно там, в кущах. Подивися.
Вова обійшов дивного дядька, який знову втупився на вогонь. В кущах і правда лежав їх м’яч – різнобарвний, побитий, з довгою подряпиною (це хуліган з іншого двору вдарив його палицею).
Повертаючись, він все ж таки зважився.
— А це у вас… імпортні сірники?
Дядько підняв на нього очі. Потім знову подивився на сірник і знову на Вову. І зайшовся сміхом.
Сміх був густий і завзятий, і Вова теж почав сміятися разом з незнайомцем.
— Імпортна? — Дядько нарешті він оговтався. – Та ні, вже ця – точно не імпортна!
— А що ж вона тоді не гасне?- поцікавився Вова. – Бабуся тільки встигає запалити конфорку, і у неї гасне відразу!
— Гасне? – перепитав дядько. – Ні, ця не скоро згасне!
Він підніс сірника на рівень носа. В його зіницях відбивався вогонь.
— Це сірник не скоро згасне!
— А коли ж? – зовсім перестав боятися Вова.
Людина насупився.
— Коли? Хм. Ти дізнаєшся, коли!
Дивний дядько. Може, піти? Але вогонь негаснущому сірники і її господар притягували хлопчика.
І тут він здогадався.
— Ви – чарівник?
Дядько знову посміхнувся.
— Можна сказати і так. Але і ти – чарівник.
Вова роззявив рот.
— Як це.. я чарівник? А чого ж тоді я можу робити?
Дядько нарешті відірвав погляд від сірника і уважно подивився на Вову.
— Все, що завгодно.
Вова роззявив рот ще більше.
— Все, що завгодно?! Але я не розумію… — Жалібно протягнув він.
Дядько перевів погляд назад на сірник.
— Наприклад, фігури. Тобі цього буде достатньо.
Вова мовчав, переводячи погляд з людини на сірник.
— Але поспішай, — продовжив дядько. – Коли вогонь припиниться, фігури теж закінчаться.
— А… — почав Вова.
За спиною почувся тупіт. Тікали хлопці. Як не вчасно! Почулися крики.
— Вов, так що ти там шукаєш! Він у кущах напевно!
— Тебе тільки за смертю посилати!
— Не знайшов, чи що?
Він з досадою оглянувся на хлопців. Вони, важко дихаючи, оточили хлопчика.
— Та знайшов я! Не бачите, розмовляю!
— З ким це ти розмовляєш? – глузливо запитала Катя. Вона була старша Вови на рік і вважала себе дуже розумною.
— Як з ким! Ти сліпа, чи що!
Він обернувся. Хтось вихопив м’ячик з його рук.
— Пішли грати!
Людини з сірником не було. Не було ніде.
Він подивився в кущах, забіг за далекий гараж. Пройшовши повз дяді Колі, він заглянув і в його гараж. Дядя Коля побачив його і підморгнув.
— Іди сюди, малою! Допоможеш, — і поклав сигарету з одного кута рота до іншого.
Вова не відповів. Він почвалав до крамниці і присів на неї, загубленим дивлячись на хлопців. Ті здалеку махали йому.
— Вистачить махати, — сказала Катя. – Не хоче, як хоче. Хай сидить.
— Семеро одного не чекають, — додав Андрій.
І хлопці почали грати.
****
— Гаразд, на сьогодні досить.
— Володю, я посиджу ще. – Напарник махнув рукою в рукавичці. До рукавичці прилипла стружка. – Давай!
— Давай.
Вова (хоча, який Вова вже Володимир Андрійович!) втомлено стягнув рукавички, скинув робочий одяг. Сім годин вечора – пора додому.
Він ретельно вимив руки з милом; пригладив волосся, дивлячись у дзеркало. Зітхнув – на тімені з’являлася лисина.
Гучно грюкнули двері. Собака біля входу трохи піднялася зі свого килимка і тут же впала назад. Володимир Андрійович обернувся.
«Меблі ручної роботи на замовлення. Телефон…»
Від дверей на вулицю поширювався запах дерева і стружок.
Більшість його знайомих і друзів після школи махнули в Пітер і Москву. Володимир Андрійович залишився. Зараз не шкодував – а тоді було страшно. Страшно, тому що його відрахували навіть з місцевого університету.
«Ваш син ставиться до навчання мінімально відповідально. Прогули, пропуски – не злічити. Я вже мовчу про загальне розуміння навчальної програми, — суворо говорив батькам Вови декан. – Він хоча б знає, на кого вчиться?»
За справу взявся дід. Він виготовляв шкатулки на замовлення.
— Будеш допомагати, дивись і засвоїш чого, — блищав він скельцями окулярів, дивлячись на Вову. – А відрахували то чому?
— Не знаю, дід. Не моє, напевно.
— Ну й добре, — швидко відповів дід. – Ось, дивись…
Вова швидко вчився. На відміну від університету, все давалося легко. Спочатку він просто тримав інструменти і слухав пояснення діда, але незабаром вже став повноцінним працівником. Клієнтів стало більше. Дід не встигав приймати замовлення, стрибав по майстерні як очманілий і, здавалося, навіть помолодшав.
— Ну що ж, синку, може це і правда твоя… — Говорила йому мама. – Ми з татом дуже раді за тебе!
— Хто б міг подумати, — задумливо додав батько. – Мабуть, дідові гени! Я-то не його шляхом пішов…
А потім діда не стало.
— Лопнула судина, — розвів руками лікар. – У такому віці – не дивно. Тим більше, на пенсії, замість відпочинку – важка фізична робота… Тут багато факторів. Мені дуже шкода.
***
Володимир Андрійович струснув головою, відганяючи спогади.
Тоді йому було дуже погано, але він впорався. Зумів продовжити справу діда, благо старі клієнти залишилися. Потім, поступово, вирішив перейти зі скриньок на більш загальний профіль, потім – знайшовся напарник.
І понеслося…
Про діда Володимир Андрійович згадував не часто, але якщо згадував, то образ старого крутився в його голові півдня.
Наприклад, як зараз.
«Ввв, якщо у тебе поганий настрій – краще не роби! Іди, відпочинь – потім прийдеш. Коли злишся, і робиш, так – як доведеться. У тебе хіба гарна скринька вийде? Так і клієнт не дурень зрозуміє… — неквапливо пояснював дід. — Якщо річ з любов’ю зроблена, красиво, людина відразу примітить, у нього і душа розквітне. А якщо сам злишся, ніякої краси не вийде… Треба, Ввв, щоб і в тебе душа цвіла. Тоді все найкраще і виходить».
Старий, але досить свіжий Пасат бадьоро набирав швидкість.
Напевно, треба купити щось до чаю. Він уповільнив хід і звернув до магазину. Сонце світило прямо в лобове скло, і довелося надіти окуляри.
Замість діда в голові спливло нове спогад – як у дитинстві грали у волейбол.
Може тому, що зараз схожа погода? Так, точно. Та ж вечірня тиша, мінімум людей, лагідне сонце…
На касі перед ним стояв один чоловік. Точніше, карикатура на нього: скорчені руки, запрані штани, котра ходить ходором шия.
Продавщиця пробила йому пів-літра, не дивлячись.
Так, шумно вони тоді грали!
Він посміхнувся.
Зараз двір залишався порожнім. Нові діти проводили час по-іншому.
А ще…
На лобі з’явилися зморшки.
Було ще щось, звідти, з дитинства. Щось важливе. Ніхто так і не повірив, крім нього.
Але що?
Він похитав головою і додав швидкості — видався прямий ділянку на шосе. Його будинок розташовувався в передмісті. Туди Володимир Андрійович переїхав пару років тому з сім’єю. Довгі вісім років будівництва нарешті позаду, і тепер він був гордим власником свого будинку. Йому подобалося говорити «..в моєму домі». Це звучало солідно і, Володимир Андрійович це іноді помічав – викликало заздрість різного ступеня.
Останній поворот. Він знизив швидкість і плавно повернув кермо.
Все сталося дуже швидко. Як ніби з нізвідки, перед ним виросла фура. Її величезний, нещадний радіатор стрімко насувався. Він у розпачі вивернув кермо, але було пізно.
Володимир Андрійович почув гучний тріск, і з подивом зрозумів, що це тріщать його кістки.
Він хотів щось сказати, але видав лише хриплий стогін. За підборіддя текла гаряча кров. Все тіло раптово пронизала гостра біль, ніби Володимир Андрійович побував у м’ясорубці.
Власне, майже так і було.
Раптово поруч з’явився чоловік. Він нахилився до понівеченої тілу.
— Здрастуй, Вова.
Картата сорочка. Дорогий годинник на руці, яка тримає сірника. Сірник вже догоріла — вся чорна. Людина тримає її на розкритій долоні.
— Сірник згас, — сказав чоловік, нахиляючись. – Я прийшов сказати – нових фігур не буде.
— Фі.. фиуры – це… це меблі? – прохрипів Вова.
— Так, — кивнув чоловік. – я не обдурив тебе. Ти робив усе, що захотів. Будь-які фігури з безформного.
— Ттеерь – всі? – вирвалося з синеющих губ Вови.
Людина знову кивнув.
— Тепер усе. Твоя сірник горіла не даремно… Цього не можна сказати про всі інші. Багато горять марно.
Володимир Андрійович вже нічого не чув. Він був десь дуже далеко від цієї дороги, і цього розбитого Пасату, і водія фури, гарячково скаче навколо купи понівеченого заліза; і хтось знову кликав його з собою пограти у волейбол і позлити страшного мужика з 56-ої квартири.
***
Співробітник ДАІ, який прибув на місце події, з подивом виявив маленьку прогорілу сірник у правій руці водія Фольсквагена.
— Ну і аварія! – присвиснув він.
— Так, — зітхнув другий співробітник, — Пасат некруто…
— А що дальнобой?
— Заснув схоже, зараз в шоці варто. Чекаємо на швидку, коротше.
Помовчали. Повз акуратно проїжджали рідкісні машини. Трава навколо дороги тихо шелестіло від легкого вітерцю. Сонце зависло над шосе, залишаючи веселку на калюжах бензину. Водій фури скляним поглядом дивився кудись вдалину, ледь ворушачи губами.
— Закуримо?
— Давай.
Вони відійшли.
— Тьху, запальничка не працює.
— Давай припалю, у мене сірники з собою.
Вони закурили.
Другий хмикнув, дивлячись на коробку в руці першого.
— Не думав, що ти сірники носиш.
— А що? – здивовано запитав перший. – Зручно!
— Це так, — погодився другий.
Заливаючись сиреною, до них мчала швидка.