ПятниШное. Про армейку і армійців

59

Про десантників

День ВДВ пройшов, але розповім ка я свою історію про десантників. Це мій перший пост, та і до того ж чукча не письменник, так що прошу сильно не копати 🙂 Далі буде багато тексту. І так, коми — за смаком! 🙂
Отже, зима 87 року, я служу в 10 СКА ЗакВО, збірна команда округу з альпінізму (під керівництвом Л. А. Саркісова). В одну прекрасну ніч, нас піднімають по тривозі, кажуть забирайте всякі там ваші альпіністські причандали і на навантаження, ви потрібні. Куди і для чого потрібні — в армії пояснювати не прийнято. В принципі, для нас нічого незвичайного, альпіністи по своїй специфіці завжди активно залучалися рятувальники. Це там якщо б якихось гімнастів або футболістів підняли вночі по тривозі Батьківщину рятувати — вони б офігіли. А для альпіністів це нормально. (тут має бути машущий смайлик колегам по СКА) Так що ми спокійненько зібралися, отримали зі складу хавчик, залишали снарягу у вантажівку, одяглися тепліше і поїхали в невідомість
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Прибули ми в афганську учебку. І тут з’ясувалося що нас там не на рятувальні роботи зібрали, а на навчання офіцерського складу як правильно по горах шастати, щоб нічого собі не згорнути і нікуди не усвистеть. Як нам скупо пояснили — в Афгані сталася НП, мовляв побився народ на зледенілих схилах, з цього мудре високе начальство прийняло рішення по швидкому висмикнути командирів підрозділів і за пару тижнів їх навчити. Ну щоб більше такої фігні не було. За пару тижнів, ага 🙂
Нас вибрали просто тому, що ми на той момент були чемпіонами СРСР і Збройних сил з альпінізму. Начальство запитало — хто там у нас кращі? Ці? Швидко їх сюди! Ось так ми в ролі інструкторів гірської підготовки і опинилися.
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Нас розкидали по групам офіцерів в 12-15 чоловік, у мене були мотострільці, військова розвідка і три людини з спецназу ВДВ, у званнях від лейтенанта до майора. Сам навчальний процес малоцікавий, зрозуміло у нас ніяких готових навчальних планів не було, склали за вечір на коліні, затвердили у большезвездного начальства і приступили. Вчили ходити по схилах, робити страховку, лазити по скелях, як не підрізати лавинний схил, ну і все таке інше, приблизно як в альплагере підготовка на 3 розряд але з деяким коректуванням на військову специфіку. Вечорами до нас приходили лейтенанти і ми разом опрацьовували всякі бойові ситуації — наприклад як безшумно пройти по сыпухе, як безшумно підніматися по скелях і все в такому ж дусі. Нам теж було цікаво, у нас таких проблем немає, треба забити гак — так забиваємо. А в оточенні ворогів такий фокус не пройде, вночі у горах звук може і на десять кілометрів пошириться.
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Всім іншим офіцерам у званні старший старлея ці проблеми були абсолютно пофіг. Один майор так і заявив, що якби знав, що тут така фігня, то відправив би свого заступника. А так довелося йому пузом трохи потрясти, ухилятися від занять там не виходило, постійно приїжджав хтось із генералів і крутився поруч, спостерігаючи за процесом.
Загалом навчальні дні пролетіли швидко, і на останній день командування вирішило влаштувати нам заліковий марш-кидок по горах. Призначили старт від табору, контрольну точку в 20 км, повна викладка, всі справи, прикинули що повинні вийти туди за 8-9 годин ходу приблизно до 17-18 години (20км в горах сильно відрізняються від 20км по рівнині хоча б тим, що набираючи один кілометр по висоті ви маєте витрата калорій приблизно рівний 50км по рівнині) . А там нас мав чекати автобат і відвезти назад.
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Зранку вишикувались, групи повинні були виходити з 20 хвилинним інтервалом, кожна в супроводі свого інструктора. Але тут десантники з першої групи, вони всі зібралися в одну групу 29 осіб, заявили, що їм нафіг інструктор не потрібен. Мовляв ми ще в училищі могли бігти по 4 години без зупинки, навіщо нам цей ваш кволий інструктор? І учесали на перевал першими. Мої зі спецназу ВДВ залишилися. Вони взагалі трималися дещо відокремлено від основної маси десантуры і навіть виглядали по-іншому — там здорові лоби, а ці худенькі і навіть трохи щуплі на вигляд. Говорили, що у них інше завдання, глибинна розвідка, мовляв нам там не стріляти і, тим більше, битися треба, а бути максимально непомітними і скритними. Загалом з іншими десантниками вони не пішли.
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Ну ми потисли плечима, хоча йти без інструктора — нехай йдуть, і йдуть. По коліно в снігу видерлися на перевал, а там сухо і сонячно, весь сніг вітром здуло. Якийсь окатий лейтенант вгледів на іншому перевалі тріангуляційну вишку і радісно заволав «Нам туди!» Ось тут був неприємний момент — частина народу радісно ринула на спуск в долину, тим більше, що туди по снігу вели сліди. А я прикинув, що раз на перевалі снігу немає, то де він? Пральна — в долині! Та ну його нафіг туди спускатися і потім підніматися (хороші альпіністи все страшенно ліниві), краще піти вліво по сухому гребеня на сонечку (а таки зима -20 морозу, але за сонечку навіть жарко, південь, можна навіть засмагати при бажанні, якщо часто повертатися, інакше той бік, який в тіні, підмерзає). Зрозуміло що гребінь згинається огинаючи долину півкільцем і йти доведеться довше, зате не по снігу і в теплі.
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Щоб переконати деяких товаришів офіцерів йти по гребеню, довелося кричати і голосно матюкається. Радянський офіцер, як відомо володіє тільки трьома мовами — російською, командним і голосними, в екстремальних ситуаціях ефективно доходить тільки останній. І поки його не обложишь, слухати тебе не буде. Особливо буйствував один піхотний капітан, та ти що, та ось же сліди, треба йти туди, он вишка, [цензура] ти нас ведеш в іншу сторону, так що за дебіл! Ну і все в тому ж дусі. Поорали ми один на одного, я обклав його ще раз, розвернувся і повів групу вибраному мною маршруту по гребеню. Капітан сумно пом’явся на слідах, чота там ще побурчал і тихо матюкаючись пішов слідом, все таки одному те залишатися в горах було ссикотно 🙂
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
І ось так бадьоро крокуючи, ми через годину нагнали групу, яку вів наш тренер. Мої офицерики повеселішали, вони все ще сумнівалися, що ми обрали правильний шлях, але тут вже зовсім заспокоїлися і далі ми йшли двома групами разом. По гребеню йти було легко, снігу майже немає, щодо складних ділянок з вузькими місцями або відкритим льодом було всього 2-3, там ми натягали перила, все таки ми за людей відповідали, і якщо б хтось задивився на гірські краси і сковырнулся вниз, то було б неприємно. Годин до двох організованою юрбою всі вийшли на перевал і почали спускатися вниз і тут ззаду далеко стрілянина! Виявилося це начальство вирішило влаштувати для нас на перевалі засідку, та тільки вони не розраховували, що ми в два вже там будемо і почнемо спускатися, нас чекали не раніше п’яти. У підсумку постріляли в повітря, наші помахали їм ручками і сміючись потопали далі на контрольну точку.
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Автобата, природно, теж не було, але що цікаво — не було і десантників. Загалом-то це нікого особливо не здивувало, вони лосі здорові, стартували першими, напевно давним давно сюди прийшли і поїхали на попутці. Так що ми сиділи, гріли на багатті тушонку, травили байки і чекали автобат.
На нашу навчальну базу повернулися вже затемна. Розкидали шмотки сушиться, самі валяємося на ліжках, відпочиваємо і чекаємо вечері. Ліниво обговорюємо день, тут заходить тренер з заклопотаним виразом обличчя і питає:
— «Хлопці, ви дуже утомилися?»
Ми:
— «Ні, ні, що ви! Як огірочки! А що?»
— «Збирайтеся! Десантники не повернулися.» О_О
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Та твою ж матір! Шкребе на морозі, в темряві лазити по горах, та ще перспектива! Ну що робити, почали збиратися, ліхтарі шукати, готувати мотузки, аптечки, всі справи, але поки збирались — десантники приїхали.
Виявилося що у них теж знайшовся не в міру окатий лейтенант, який вгледів тріангуляційну вишку. Та ось тільки інструктора, який би підказав, що не варто сунутися в долину, у них не було. Вони хвацько вибігли на перевал, угледіли напрямок і так само хвацько кинулись вниз. Це як раз їх сліди намагалися спокусити з шляху істинного мого капітана.
А от далі почався справжній подвиг сили і завзяття — внизу виявилося кілька метрів снігу (сюрприз-сюрприз!). І браві десантники всі 20 кілометрів до наступного перевалу по черзі пробивали в снігу траншею в людський зріст. Двадцять кілометрів! Ну ладно, можна менше, якщо схили відняти, але все одно дофіга!
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Але це ще не все — прорив траншею вони виявили, що з того боку схил долини невпупенно крутий. Кілька разів пробували залізти і скочувалися вниз. А інструктора, з бухтою мотузки, немає 😉 В результаті вони стали один одному на плечі, верхній дотягнувся до ялинки на схилі, хапалися за спущені верхніми ремені і автомати і так, видираючись одному по одному і хапаючись за рідкісні ялинки, вони все таки вибралися нагору.
На ранок вся піхота і військова розвідка просто раділа. Всі ті, кого я матюгами гнав йти по гребеню, а не по слідах десантників, тепер шкірилися до вух і відпускали жарти в стилі «Сила є — розуму не треба». Десантники ходили кілька збентеженими, але на підколки не реагували, а після обіду навіть влаштували показові виступи — захоплення машини, рукопашний бій, загалом на них вчорашня пригода ніяк не відбилося, навіть і не втомилися.
Загалом, з тих пір я десантників дуже поважаю. За силу 😉
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
P. S. Спецназ цієї самої глибинної розвідки зовсім інший. Вони не шумлять і пляшки об голову не розбивають, хоча теж десантники. І інструкторів гірської підготовки слухають уважно і шанобливо 🙂
P. P. S. Ми всі були рядовими, але приїхали в спортивній формі, і наші офіцери не знали, що їх матюгами ганяють звичайні солдати 🙂 Але коли нам в останній день вручали всякі грамоти від командування — рядовому такого-то, молодшому сержанту такого-то — бачили б ви їхні пики в цей момент! Кожен був готовий нас порвати на шматочки, тільки генерал заважав 😉 Правда потім, увечері, у нас в кімнату пішло паломництво, кожен командир намагався переманити себе в частину з інструктору, хехе.
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Служили зі мною в спецпідрозділі два товариша-Вася і Женя.У нас «дрібні» бійці «за статутом не передбачені»,але навіть на цьому тлі вони виділялися габаритами.Трохи опишу їх,так як це важливо для розуміння цієї історії-Вася,майже двометровий здоровань,тягав штангу з максимально підвішеним кількістю»млинців» максимального ж «номіналу».Плюс при всьому цьому мав зовнішність»орангутанга»-(прости,Вася).Потужні надбрівні дуги,густі брови-«погляд з-під брів» наводив жах на «підконтрольний елемент»,взагалі — суцільна МІЦЬ.
Плюс ще — все намагався відрощувати бороду,але вона у нього росла клочковатая,що аж ніяк не додавало йому привабливості,а ось «страхолюдства» додавала не менше,ніж «плюс десять очок до сили» )))…А Женя-це такий з вигляду кремезний,кондовий сибірський мужик,який в день спокійно може побороти з п’ят ведмедів перед обідом.І ось сама історія( вибачте за такий довгий вступ)- поставили їх двох чергувати в лікарні(«лихі 90-е») та ще й на День міліції.Женя був у форменому камуфляжі,»весь обвішаний кулеметом і обвішаний гранатами»,а Вася з нагоди чергування в суботу( нову форму йому повинні були видати в понеділок) чергував у цивільному одязі,але з двома»стволами» в наплічної кобури.
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Їх вранці я міняв і тому історія записана «за свежачку».Отже, відзначивши День міліції на вихідних з дисциплинкой було слабший),обидва «готувалися здати зміну».Але тут прийшла молоденька( в сенсі недосвідчена,мало пропрацювала) медсестра і попросила їх допомогти винести з другого поверху в морг лікарні труп дідуся(на жаль-люди смертні).Чому вона звернулася до них — санітарів у лікарні не було і ми часто допомагали,чим могли.Коли маєш справу із трупами,потім обов’язково треба протерти руки спиртом і медсестра видала цим двом «помічникам» ДВІСТІ мілілітрів спирту ВІДРАЗУ( ось і недосвідченість проявилася)
.Так як» труби» після вчорашнього «горіли»,хлопці «поправили здоров’я» відразу пішли за померлим.Поки вони піднімалися на другий поверх,поки йшли в дальній кінець коридору і інше,їх» накрило».Тепер трохи про місце дії — приймальний спокій лікарні близько восьмої ранку навіть у вихідні це щось з чимось — товпляться родичі пацієнтів,хто сам прийшов з якимись скаргами,одну бабусю швидка привезла і вона лежить на каталці і вимагає негайно лікарів усіх!!! Загалом — дурдом.
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
І все це «розрулює» одна медсестра.Так,невеликий начерк плану приймального спокою-велика залізно-скляні двері(нагадаю-на дворі початок 90-х),стіл праворуч від входу,каталка навпроти входу,трохи навскоси подвійні дерев’яні двері,за якими вже і знаходяться кабінети і палати.Від дверей до дверей майже п’ять метрів.Отже — посеред ранкового»бедламу» з СТУСАНА розорюються обидві стулки внутрішньої дерев’яної двері( одна стулка навіть стукнула по каталці з вопившей бабою) і з’являється ВАСЯ з заведеними за спину руками(просто він несе носилки з трупом), потім, відповідно, самі носилки,накриті простирадлом,але зі звисаючим з під неї рукою мертвого дідулі(рука випала,коли зачепилися носилками за двері)і,нарешті Женя.Перетинаючи приймальний покій і несучи носилки з трупом ці два «кадру»,ПОГОЙДУЮЧИСЬ-П О Ю Т!!! …Хоча співом називати цей ОР я б не став…Але апофеоз в тому,Ч Т О вони співають…»ЯКЩО Я ЗАХВОРІЮ,ДО ЛІКАРІВ ЗВЕРТАТИСЯ НЕ СТАНУ»…(була така пісня).P.S.Поки вони дійшли від внутрішніх дверей до зовнішніх(близько п’яти метрів),в приймальному спокої залишилася тільки медсестра,та й то,тому що стіл завадив втекти…P. P. S. Бабулька з каталки ВИБІГЛА сама перша…А ви кажете-Кашпіровський,Чумак…Будьте здорові 😉
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Кмітливість вітчизняних прапорщиків — річ дивовижна, і навіть трохи казкове.
Згадати хоча б народну «кашу з сокири». Або, наприклад, як один з моїх знайомих з групою дембелів, як «дембельського акорду» відновлював двигун «бойової машини», а коленвальные вкладиші вони вирізали з солдатського шкіряного ременя.
Ось ще давня історія.
В часи СРСР в нашому містечку був великий військовий гарнізон.
Я ніколи особливо не цікавився, але начебто основною його складовою була танкова дивізія.
Я чомусь вірю в подальшу історію, наш будівельний ділянку бетонним парканом сусідив з цим гарнізоном і прохідні перебували в п’яти метрах один від одного.
Коли я тільки туди влаштувався, звернув увагу на частих військових гостей в кабінетах нашого начальника та майстра, а пізніше стали зрозумілі і давні традиції – смичок робітників і військовослужбовців. Морди в одних і в інших – як «скриньки».
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Ну і розповідають наші:
Прийняв черговий прапор, від свого відслужив колеги, власне ведення – військове господарство. Перерахував патрони, снаряди, валянки і шоломи, і проконтролював кількість переданого в підзвіт спирту.
Вже не знаю за які бойові заслуги танковим військам покладено спирт, але смакоти виявилося багато, і вона зберігалася в стратегічно великий, сталевий цистерні.
При прийманні «водомерное скло» показувало належний до моменту передачі рівень, запах і смак розповідали про природу вмісту, а наповнена ним і палаюча невидимим вогником ложка свідчила про його якість – не розбавлений.
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Як довго з підзвітної суми в підзвіт передавалася ця цистерна, історія замовчує, ну якось шланг відсмоктує у цистерни прапорщика раптово і незрозуміло перестав працювати.
Як виявилося при детальному вивченні, відомий закон Архімеда про «тіло занурене у воду» хтось із попередніх вчених прапорщиків дотепно застосував на практиці. Ну хіба трохи доопрацювавши його, так що «тілом» виявилася вода, а «вода» спиртом.
Протягом своєї служби він наповнював водою СРСР-івських презервативи, занурював їх у цистерну, і одночасно вичерпуючи з неї для своїх потреб такий же обсяг С2Н5ОН, передав у підзвіт чергового «танкістові» цистерну наповнених водою гандонов.
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Намалюйте мені квадрат
— Намалюйте мені чорний квадрат!
— Просто квадрат?
— Так, просто квадрат чорного кольору.
— Ось.
— А можете зробити його синім? Уявіть собі мандарин. Вловили асоціацію? Так ось такої ж помаранчевий, тільки синій.
— Ось.
— А не таким яскраво-синім? Не дуже схоже на мандарин.
— Ось.
— Давайте спробуємо менш насичений синій. Наприклад, червоний.
— Ось.
— В синій горошок. Як соти у бджолиному вулику.
— Ось.
— Давайте його весь пофарбуємо в синій колір. Нехай буде синій горошок і синій фон.
— Ось.
— Горошок синій не видно. Чомусь не видно синій горошок на синьому тлі. Давайте замінимо горошок на сині смужки.
— Ось.
— Зовсім не видно смужки. Мабуть справа в формі. Давайте спробуємо коло. Ромб. Гексагон. Паралелепіпед.
— Ось. Ось. Ось. Ось. Я ще й октагон намалював. На всякий випадок, як варіант.
— Все-таки справа не в смужках і горошку. І, як виявилося, не у формі. Не видно саме синій на синьому. Несподівано, але будемо виходити з існуючої ситуації. Давайте зробимо червоні смужки на червоному тлі.
— Ось.
— Теж не видно. Давайте все-таки зробимо просто квадрат.
— Ось.
— І пофарбуємо його в чорний колір з червоними смужками.
— Ось.
— І приберемо червоні смужки. Вони надто кричущі. Нагадують летить над містом на мітлі Баскова. Чому? Не можу точно сформулювати.
— Ось.
— І ось цей простий чорний квадрат ви витратили стільки часу?!
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни
Заразительная толерастия
Знайома кілька років мешкає в Європі. Нещодавно приїжджала в гості до родичів, і з такої нагоди ми зібралися старою компанією замовити піцу та побалакати. У процесі розмови дізналися про себе (точніше, про всіх росіян) багато цікавого.
Розповідала вона нам, як ходила на гей-парад, показала фотки — лютий пі** * ц, якщо чесно: старики в стрінгах, качки в жіночих сукнях, майже всі напівголі, зображують сцени сексуального характеру — коротше, якби вони все натуралами, їх би явно замели за неадекватну і надто відверте поведінку.
Загалом, якийсь час обговорювали цю тему, після чого знайома сказала :
— Ну тут гей-парадів не буде, тому що ви тут в Росії все гомофоби.
— «Ви»? (посміхаючись, перепитав я) а ти себе до росіян вже не зараховуєш?)
— Я маю на увазі тих, хто живе тут і просочується путінською пропагандою. У вас взагалі свого думка ні, вам з телевізора говорять, як жити. (Незворушно сьорбає лимонад із стаканчика і говорить з таким виглядом, ніби вона приїхала з високорозвиненої країни куди-небудь до папуасів)
Сказати що ми ох**ли — нічого не сказати, однак більшість вважало за краще тактовно не продовжувати розмову. Я, мабуть, підгорів більше за інших, а тому запитав:
— А причому тут пропаганда? Хіба люди не можуть мати власної думки, заснованого на їх уявленнях про життя, а не на телевізорі?
— Якої думки? Що геї не люди? Що їх треба вбивати?
— Ээээм… та ніхто не казав, що їх треба вбивати, просто люди не хочуть натовпу напівголих мужиків в центрі міста.
— Чому? Тому що геї не люди?
— Не перегинай. Я ніколи не говорив, що вони не люди. Мені неприємний вигляд цілуються мужиків, але це їх право — нехай живуть, як хочуть. Просто незрозуміло, навіщо ходити з голою дупою по вулицях і, розмахуючи райдужним прапором, кричати про свою сексуальну орієнтацію?
— Тобто, якщо людина гей, але не ходить на гей-паради, то ти будеш з ним спілкуватися?
— Я буду спілкуватися з людиною, яка не робить акценту на свою сексуальну орієнтацію і не вимагає до себе особливого ставлення. Є ж такі, які просто живуть звичайний життям, причому їх дуже багато. До них у мене претензій немає.
— Та ти що? Мммм який ти благородний! Тобто, є геї які люди, а є які не люди, так? А ще негри не люди, і жінки, так?
— Жінки, ти серйозно?) Так у нас в країні історично заведено жінок на руках носити, писати їм вірші і всіляко доглядати.
— Ахахах це просто смішно! В Росії? Ахахах в Росії, де жінка не може знайти собі нормальну роботу, де жінкам платять менше, де жінок б’ють і принижують?
— Ти з якихось сім’ям алкашів всю країну судиш?
— Та у вас і є вся країна алкашів і расистів!
— Ээээм… а расизм тут яким боком?)
— Та тому що ти такий же расист, як мій колишній!
Зізнаюся, з такого аргументу я остаточно випав і спершу не знайшлася, що відповісти. В мені різної крові намішано, руської лише половина, та й не пам’ятаю, щоб я говорив щось погане про інші народи — яким боком я взагалі став расистом? Гидко було, але щось усередині змушувало продовжувати розмову до якоїсь логічної розв’язки. Я зробив ковток лимонаду, щоб заспокоїтися і м’яко продовжити, але, ледь відкривши рот, почув:
— Все, не хочу більше говорити, закрили тему!
— Добре, тільки ти її початку…
— Ну а тепер я її закінчила! Тому що з тобою марно говорити. Я тобі факти, а ти зі своїм відсталим мисленням навіть не здатний їх зрозуміти!
— Еммм… може бути, ти хоча б ображати мене не будеш?
— Не треба вчити мене як спілкуватися з людьми!
— Та я не вчу тебе, я прошу бути спокійніше і не грубити — я тобі приводу не давав, чому я маю таке терпіти? (хлопці вже починають нас заспокоювати, все явно відчувають себе не комфортно)
— Якщо тобі не подобається як я розмовляю — не спілкуйся зі мною взагалі!
-…
— Дивись далі свої путінські ЗМІ і живи в своїй кріпосної Росії. А весь цивілізований Світ вже давно зрозумів, що всі люди рівні!
— Ага, тільки росіяни не такі рівні… (прошепотів я, не втримавшись)
— Що ти сказав?
— Ні-ні, нічого…
Загалом, настрій було зіпсовано, як і відносини з цією знайомою. Але як вам вплив пари років життя в Європі, а? Тепер росіяни це вже «ви», себе вона до нас не зараховує, тепер всі наші цінності «застаріли», а якщо ми не проявляємо ні до кого агресії, так її все одно знайдуть. Сумно все це якось =/
ПятниШное. Про армейку и армейцев истории из жизни