У положенні неповаги

212

Всім гарного настрою!

Я та сама наївна дівчинка, яка надходила не стільки на факультет іноземних мов, скільки у внз педагогічної спрямованості. Яка, ледь вийшовши на практику, з жадібністю кинулася писати плани уроків і позаурочних заходів для свого 8 «В» (і заодно для 8 «Б», класний керівник якого з радістю дозволила мені відточувати навички та вміння на своїх діток). Після практики мене попросили залишитися в школі і внесли зміни в розклад — мені ж треба було ще півтора роки вчитися. Ще одна практика на п’ятому курсі (і суміщення роботи у двох школах) і заяву на звільнення на наступний день після отримання диплома.

Я розписалася у власному безсиллі.

Бо як можна зацікавити будь-якого учня настільки, що він почне займатися англійською (читай: заговорить).

Можна пояснити будь-яку граматичну тему так, що вона стане улюбленою і зрозумілою.

Можна підібрати в репертуарі місцевого театру таку п’єсу, що вперше (!) потрапили в театр дев’ятикласники будуть сидіти, затамувавши подих, а потім стануть просити ще й ходити в театр самі.

Можна переконати «ми-самий-самий-поганий-клас-у-школі» в тому, що вони талановиті і класні, і насправді вони почнуть підтягувати дисципліну (а разом з нею і оцінки).

Не можна тільки донести до батьків, що вони (якими б «ніякими педагогами» не були) несуть відповідальність за виховання дітей; що якщо вдома вони регулярно повідомляють світу (і своїй дитині в тому числі), що вчителі «ідіоти», «дебіли» і інше, інше, інше; якщо для них всі рекомендації педагога — сміх і привід пореготати зі своїми…

Коли я запрошувала вас (точно таких, які тикають в ніс вчителю ринковими відносинами та наданням послуг) та психолога, пропонуючи виробити загальну стратегію поведінки, ви кричали на мене і на директора, що у вас найкраща дитина і ви краще мене знаєте, як її виховувати.

А потім з розмов дітей я дізнавалася, що вчителі нічого не розуміють в дітях.

Я безсила.

Я не так стара: мені 26. І я хотіла стати вчителем у тому числі й тому, що це завжди був поважний чоловік. Якщо хтось із вчителів повідомляв моїм батькам, що мені варто було б зробити те чи це, почитати щось додаткове, написати якусь роботу, я це робила. Мої батьки і батьки моїх однокласників ходили на класні збори і уважно слухали, консультувалися, сперечалися, але завжди поважали педагога.

Зараз я працюю в мовному центрі. І ось тут абсолютно точно батьки платять за мої послуги і хочуть бачити результат: в учнів готові домашні завдання за будь-яку спробу вважати ворон на уроці дитина отримає від мами з татом наганяй, зі мною завжди ввічливі і шанобливі — казка!

Я не можу пояснити такої зміни ставлення до вчителя.

Батьки, з якими я регулярно спілкуюся, не можуть зрозуміти мого подиву. З їх слів: «Це ж ясно!»