Як засновник Duty Free позбувається своїх грошей

208

Чак Фіні
Як завжди цікаво дізнаватися історію буденні і вже звичних речей і подій. У процесі розкручування історії дізнаєшся багато цікавих нюансів, про яких б ніколи й не подумав. Хто зараз не знає таке словосполучення, як Duty Free. А адже в нього є своя історія, яка ще не закінчилася.
Прохолодним літнім днем поїзд з Лімерика прибув в Дублін. З вагона обережно вийшов старий і пошкандибав у бік турнікетів. В одній руці у нього був пластиковий пакет з газетами, інший він тримався за огорожу.
Мало хто звернув увагу на літнього уродженця Нью‑Джерсі Чака Фіні, який, мабуть, зробив для Ірландії більше, ніж хто‑небудь інший з часів святого Патріка. Втім, Фіні цілком влаштовує, коли на нього не звертають уваги.
Він засновник Duty Free, який нажив статки понад 7,5 мільярдів доларів. При цьому не має машини, що літає економ-класом, живе в орендованій квартирі. Чак Фіні носить електронні годинник за 15 баксів і м’яту сорочку. На історичній батьківщині, в Ірландії, його запросто візьмуть за американського туриста. Ресторанах він віддає перевагу закусочні, кравцем — магазини ширвжитку, він користується метро або таксі.
Можна було б назвати його скупердяем, трясущимся над кожною копійкою, якби не той факт, що за останні 30 років він віддав на благодійність понад 6 мільярдів доларів. Ці гроші були витрачені на освіту, охорону здоров’я, науку, утримання будинків престарілих в США, В’єтнамі, Австралії, Південній Африці, в Ірландії, на Бермудських островах.
Давайте дізнаємося історію багатія, який відмовляється від своїх грошей і слави.

Початок історії Duty Free
Фіні народився в розпал Великої депресії в сім’ї з ірландським корінням. Під час війни в Кореї служив у військово‑повітряних силах. Після армії отримав посібник для демобілізованих і поступив в бізнес‑школу Корнелльського університету на спеціальність «готельний менеджмент». Закінчивши її в 1956 році, відправився продовжувати навчання у Франції. Потім налагодив бізнес з продажу безмитного алкоголю морякам, які служили в Атлантичному флот ВМС США. Конкуренція була серйозною, але Фіні зумів вибитися в лідери: завдяки військовому минулому йому було легше знаходити спільну мову з екіпажами, а від місцевих повій він отримував інформацію про наступному пункті призначення кораблів.
В компаньйони Фіні взяв Боба Міллера, який, як і він, закінчив Корнелл. Асортимент товарів розширився за рахунок автомобілів, парфумів та ювелірних прикрас, які користувалися попитом у військовослужбовців та туристів. Щоб поставити управління спільним бізнесом на професійну основу, Фіні і Міллер взяли в долю Тоні Пиларо — юриста, що спеціалізується на податковому праві, і бухгалтера Алана Паркера.
До 1964 року мережа Duty Free Shoppers охоплювала вже 27 країн, в ній працювало 200 осіб. Перетворити цей вигідний, але невеликий бізнес в одну з найбільш прибуткових роздрібних мереж в світі допоміг економічний бум в Японії. В 1964‑му році, коли в Токіо проходила літня Олімпіада, японське уряд зняв обмеження на поїздки за кордон, які були введені після Другої світової війни заради економії валюти. І японці, нагромадили чимало грошей за ці роки, кинулися подорожувати по світу.

Ветеран ВВС, Фіні трохи розумів японський і розбирався в звичаях і звичках жителів Країни висхідного сонця. Незабаром серед продавщиць Duty Free Shoppers з’явилися кмітливі симпатичні японки. А прилавки були забиті коньяком, сигаретами і шкіряними сумками: трепетно відносяться до подарунків японці охоче розкуповували їх на сувеніри.
Це була справжня золота жила, і Фіні навіть найняв аналітиків, щоб вони прогнозували маршрути слідування туристів. Так магазини DFS з’явилися в Анкориджі, Сан‑Франциско і на Гуамі. Ще одним улюбленим місцем відвідин японців був Сайпан — крихітний тропічний острів в декількох годинах льоту від Японії. Інтуїція підказувала Фіні, що острів може стати популярним пляжним курортом для токійців. Якби не одна проблема: на ньому не було аеропорту. У 1976 році DFS виділила $5 млн на його будівництво.
Така агресивна стратегія дозволила компанії скуштувати плоди японського економічного дива. У 1967 році Фіні отримав $12 000 дивідендів, в 1977‑му — $12 млн, розповідає О Клері. Ще через 10 років на рахунках підприємця вже було майже $334 млн. За ці гроші згодом були придбані готелю, магазини, швейні фабрики, а потім і технологічні стартапи. Фіні, як і раніше, бажав залишатися в тіні, вів себе скромно, але сховати настільки значний капітал було вже дуже складно.

У 1988 році в номері Forbes з рейтингом 400 найбагатших американців вийшов чотирисмуговий матеріал, присвячений DFS. Журналісти Ендрю Танзер і Марк Бошамп розкрили секрет успіху мережі і познайомили читачів з чотирма її власниками — власниками значного стану. Стаття і послідував за нею резонанс повалили Фіні в шок. О Клері у своїй книзі присвятить цьому епізоду цілу главу.
Автори статті пролили світло на бізнес DFS: розповіли про її «японської» стратегії, 200%‑й націнці, 20%‑ї рентабельності, величезною річної виручки — близько $1,6 млрд. Forbes підрахував, що 1 кв. м в магазині мережі на Гаваях приносить понад $200 000 на рік. Це еквівалентно більш ніж $400 000 сьогодні, що в сім разів перевищує середній дохід Apple з 1 кв. м торгової площі.
Журналісти Forbes допустили дві помилки: по‑перше, стан Фіні насправді було набагато більше. По‑друге, це вже не був стан Фіні.
Лише найближче оточення підприємця знало, що особисто йому належить від сили кілька мільйонів доларів. У Фіні не було навіть власної машини. Його люди спочатку подумували над тим, щоб негласно зустрітися з Малкольмом Форбсом і пояснити що до чого, але потім махнули рукою. Forbes включав Фіні в рейтинг найбагатших американців аж до 1996 року.
Фіні перевів усі свої активи на Atlantic Philanthropies (через Багамські острови — для мінімізації оподаткування). Він продовжував активно розвивати DFS, роз’їжджаючи по світу, завойовуючи нові ринки й відшукуючи нові способи підвищити рентабельність і втерти носа конкурентам. Фіні завжди подобалося робити гроші, хоча коштів йому було достатньо з того самого часу, як вони в нього з’явилися. Літній бізнесмен вміє радіти простим речам. Він виріс у скромній працьовитій родині, його батьки постійно допомагали іншим людям. Його мати Медлін, яка працювала доглядальницею, щоранку підвозила до автобусної зупинки сусіда‑інваліда.

Charles Feeney, businessman and philanthopist photographed in his office in New York City, October 17th 2003.
Staticflickr.com
Філантроп з великої літери
В період перших 15 років свого успіху Чака Фіні вдавалося приховувати свої благі діяння – всі пожертви робилися анонімно. Йому не хотілося слави, також, як не хотілося зберігати свої мільярди лише для себе.
До 2012 року відомо лише про п’ять інтерв’ю з його участю. Тільки після того, як журнал Forbes зробив публікацію про діяльність Фіні, світ дізнався про успішного підприємця і великому филантропе. Після виходу цієї статті Чак сказав: «Ну ось, тепер ми у всіх на виду». На той період він був на 31 рядку найбагатших людей Америки.
На рахунку Чака Фіні безліч досягнень у галузі благодійництва. Він побудував аеропорт на острові Сейпан, віддавши 5 мільйонів доларів. Одним з найкращих його досягнень є будівля Університету Лімерика, що є кращим в Ірландії.
«Не варто чекати старості, щоб починати жертвувати свої гроші. Краще починати робити це якомога раніше, поки є сили й енергія, щоб змінити світ на краще», — говорить Фіні.
Білл Гейтс назвав Чака ідеальним зразком для наслідування, зазначивши, що він є найкращим прикладом того, як слід творити добро за життя.
До 2020 року філантроп і підприємець збирається повністю витратити нажите ним стан. Третина акцій компанії Duty Free Shoppers (повний пакет) він передав у володіння своєму благодійному фонду The Atlantic Philanthropies.
Залишилися у фонду $1,3 млрд повинні бути витрачені до 2016 року. У 2020‑му фонд припинить свою діяльність. Поки акули бізнесу всіма можливими способами намагаються збільшити свій стан, Фіні з потроєною енергією прагне до того, щоб померти без гроша за душею.