Подобаються мені ці заголовки, якими останнім часом рясніють російські веб-новостники. «В мережі» щось сталося. А далі за посиланням обсмоктується пост якийсь Васі Пупкіна, який взяв собі незрозуміло який нік і розмістив цей свій крик душі невідомо де. І ось на базі всього цього як би серйозний ресурс починає висмоктувати з пальця цілу новину. Але в даному випадку і новина мене порадувала – дорослі діти в мережі скаржаться один одному на свою важку доросле життя.
Звичайно, вступаючи в доросле життя, колишній юний [цензура] (або распиздяйка) відчувають відомі труднощі. Тут тобі не школа, де сидиш шість уроків і найбільше твоє випробування – це не бути викликаним до дошки. Але більшість дітей як з цим справляється. Але не всі справляються. І ті, хто не справляється, починають страждати і скаржитися. І, в принципі, можуть страждати і скаржитися до цілком так собі похилого віку.
Зрозуміло таке було завжди. Тільки у минулі часи, коли не було інтернету, не було і різних спільнот скаржників на важку доросле життя. Власне, сучасні совки – це як раз такі скаржники. Вічно ниючі по смачному радянському морозиву і смачним котлеткам (котлеткамТМ, [цензура]!) зі шкільної їдальні, які залишилися в їх щасливому радянському дитинстві. Це якраз вони – діти, яких викинули у доросле життя. Тільки у совків у їх юності не було інтернету. Поскаржитися на тяготи і позбавлення дорослому житті вони не могли. Зате сьогодні заповнюють усі згаяне. І, до речі, якщо б СРСР встояв і зберігся до цих пір, вони б точно також кряхтели, нили і пускали слину. І точно також згадували б смачне морозиво з дитинства і чудову ковбасу «не те що зараз»TM. Тільки їх гундеж не носив би такого як би суспільно-політичного підтексту, як нині, коли вони в свої соплі можуть вставляти изрядую дещицю пафосу про втрачену політичній системі.
Але з совками принаймні все досить ясно. А от цікаво, що буде років через 30 з цими, нинішніми молодими плакальниками, для яких доросле життя непід’ємно важка і яких трамбують співбесідою на роботі, яка їм не дуже-то й потрібна. Ну так, поки папка з мамкою в дзьобику ще приносять щось і за квартиру платять, робота їм ще не дуже-то потрібна. А тут такий удар в пах – співбесіду на роботу. І цей єзуїтський питання – «чому ми повинні прийняти вас на роботу?». Дурні чи що? Як чому? Та тому що плакальщику треба перед мамкою і папкою відзвітувати, що він влаштувався на роботу, щоб мамка і папка його не пиляли.
Куди котиться цей світ слабаків і плакальників? Мру потрібні сильні й активні, а вокург все більше слабких плакальників з гаджетами в руках, з допомогою яких вони плачуть один одному про свою тяжку долен в цій дорослій-дорослому і такої складної життя.
