друзі

Доброго дня! Дозвольте представитися. Я — людина, яка цінує свій комфорт, любить себе і готовий за це платити. Або за вашою класифікацією — буржуй і сибарит.

Задовбали любителі маскувати пошук вигоди для себе турботою про інших! Останнім часом цей прийом, мабуть, увійшов у моду, і йому десь вчать, тому що таких людей стає все більше.

Мене періодично люто задовбує одна річ: неповага до чужих планами та графіком. Друзі рідко цим страждають, а ось родичі... — Ми через півгодини повинні бути у бабусі, можемо заїхати за тобою хвилин через пять.

Всі люблять дарувати і отримувати подарунки. Я не виняток. Так приємно бачити щиру радість в очах людини, якій подарунок припав до душі! Я теж порадію хорошою книзі, букету квітів, стильною вещичке, зробленої своїми руками (нещодавно друзі порадували шикарною композицією з бісерним деревом) — я навіть хорошою шоколадці буду рада.

Не знаю, може це мені так везе на таких, але мене шалено задовбали люди, які все встигають». Ось, наприклад, свекруха скаржиться. Скаржиться, що я не мию посуд за собою, відразу після того як поїла.

Задовбали на людей злитися. Воно вам треба? Ранимі такі всі? Слідкувати За собою не пробували?Півроку тому я влаштувалася на нову роботу. Новий колектив, нові люди, нове все.

А мене задовбали люди, які точно знають, як нам з чоловіком жити і куди витрачати свої гроші і час. Ми з чоловіком одружені більше 5 років, разом близько 7, практично відразу почали жити удвох.

Була у мене до недавнього часу подруга. Найкраща і незамінна. Ми обидві тітки під 30 років, дружили майже 10 років, з часів університету. Підтримували один одного в самих складних життєвих ситуаціях, щиро раділи за успіхи один одного, радилися, завжди допомагали, чим могли і без зайвих питань.

Кілька задовбали адепти «позитивного мислення». Особливо мої сестри-жінки у віці близько сорока, начиталися Свіяша, Правдіної і їм подібних.У мене була доброякісна пухлина на шкірі в тому місці, яке часто буває відкрите сонцю і натирається одягом.

Здрав будь, бояри. Хочу виплакатися. Два роки тому я потрапив в аварію і пошкодив собі голосові звязки. Замість голосу залишився лише хрип, але при цьому я прекрасно чую.

Задовбали мене дорослі люди, выпрашивающие похвалу. Відбувається це приблизно так: людина пив по-чорному, курив, як паровоз, ділив ліжко з ким попало, жив мало не на вулиці, а тепер виправився! Не сперечаюся, він молодець.

Навіть не знаю, з чого почати, але шалено хочеться виплакатися. Отже, почнемо. Нещодавно у мене виникли невеликі проблеми зі шкірою, вже вибачте за подробиці, але це головний аспект моєї задолбашки.

— Ти що, не могла помити посуд? Знала ж, що прийду пізно! Тобі так лінь?— Якого біса ти мою тарілку миєш, ніби я безпорадний якийсь? І що з того, що я пізно прийшов?— Навіщо ти закрила двері в курилку? Ти ж знаєш, я завжди ходжу слідом за тобою палити.— А двері в курилку буде Пушкін закривати? Несе, як із смітника! Мало що ти думала! А я от не хочу зараз палити, так що, мені дихати смородом?— Тобі так складно заблокувати екран, коли від компютера відходиш? Бачиш, дитина ледве систему не зніс!— Якого біса ти знову екран заблокувала? Тепер я повинен пароль згадувати! Дитина сюди не полізе, він взагалі до столу не дістає.— Припини давати коту кефір, його від нього проносить!— Сидиш кефір лопаешь, хоч би котику налила!— Що ти мене три рази перепитує? Чую, чую, не глухий! Я завжди тебе чую, не треба мені тисячу разів повторювати, як даун!— Коли ти мені це казала? Не памятаю, напевно, ти тихо сказала, всього разок.— Ти чого локшину знову їси? Зарплату затримали? А у мене зайняти слабо? Я тобі не друг, чи що?— Так дістала вже! Скільки можна грошей клянчити! Кожен раз тебе виручати ніяких грошей не вистачить.

Я хочу розповісти вам казку. Жила-була дівчинка — красива, розумна, без королівських замашок. І, як всі дівчата, вона сподівалася зустріти принца. І ось одного разу принц зявився — як годиться, гарний, талановитий, розумний, говорить про високий і грає на гітарі.

У мене навіть не задолбашка, у мене просто обурення чужий безтактністю. Зустрівся з давньою знайомою, з якою не бачилися кілька років. Почали, як водиться, розповідати, що нового.

Тут регулярно відписуються різноманітні «тыж», але у мене проблема іншого роду: задовбали різні «яж». Мій татко — за фахом інженер. Наскільки я можу судити, непоганий фахівець в області розрахунків (принаймні, спроектована ним обладнання не вибухає), але робота руками — це взагалі не його.

Після повернення з тривалої зарубіжної відрядження у мене виникла необхідність у покупці нової машини. І вимоги смішні: легковик, автоматична коробка передач, ціна в межах 400 штук і не китайський бренд.

Хочу дещо пояснити автору історії «Можу, але не хочу». Є така штука, як пріоритети. І їх неможливо розставити, почувши телефонний дзвінок і не дізнавшись, що від тебе хочуть.

Добрий же цей сайт, повчальний. Прочитаєш історію і задумаєшся, а не проявляєш і ти свої негативні сторони, що дратують оточуючих? Ось тільки деякі історії викликають...

Тут часто трапляються крики душ, задолбанных страдальцами, не бажають вирішувати свої проблеми, незважаючи на безліч пропонованих рішень. Не сперечаюся, буває.